Як я і обіцяла, представляю продовження статті про весільні прикмети, до яких більшість з нас ставиться з повагою.

Ми знаємо, що утворилися вони давно, разом з іншими традиціями і звичаями формуючи український фольклор. Наші пращури ставилися до них з повагою, дослухаючись до більшості з них і виконуючи з точністю до вказівок. не треба забувати про значущисть цих порад, адже вони принесені нам з древності і несуть у собі мудрість нашої землі.

Проте як би не було, кожен сам має право вирішувати як йому ставитись до речей, що оточують наше життя. Питання стоїть у свідомому виборі. Тому своїм завданням я вважаю висвітлення якомога більшої кількості таких прикмет.

12. В день вінчання батьки повинні стежити, щоб ніхто із сторонніх і гостей не поправляв одяг на молодятах.

13. Молодята повинні весь час триматися разом, щоб ніхто не пройшов або не встав між ними. Щоб союз був непорушний!

14. Вінчальні свічки наречений і наречена повинні задути одночасно, до довгого спільного життя.

15. Після вінчання молоді повинні заглянути в одне дзеркало до успіху, до дружного і щасливого життя.

16. При виході з церкви/рагсу потрібно обсипати молодих крупою: рисом, пшоном або зернами пшениці до життя в достатку.

17. Молодим не можна їхати на банкет прямою дорогою. В народі говорять, що треба ввести в оману нечисту силу, а тому маршрут вибирають складний. До речі, в деяких країнах до заднього бампера прив’язують порожні консервні банки, щоб бринькали по дорозі і відлякували всяку нечисть.

18. Коли молоді під’їжджають до місця святкування весілля, машина повинна голосно сигналити. Це також відноситься до відлякування нечисті, від лихого ока.

19. Танцювати на весільному банкеті молодята повинні тільки разом і небагато з батьками. Батьки після танцю зі своїми дітьми обов’язково повинні знов з’єднати їх підвести один до одного.

20. Весільний торт розрізає наречена, жених підтримує ніж. Шматок торта з основним малюнком жених кладе на тарілку своєї судженої, наступний шматок наречена підносить нареченому. Потім вже гостям. Ця прикмета до взаємної згоди і допомоги один одному.

21. Подружкам нареченої і іншим незаміжнім пані, охочим зловити букет нареченої, замість дарованого нареченим букета потрібно кинути замовлений наперед альтернативний, або « фальшивий», букет, який трохи схожий на букет нареченої.

Щодо традиції зняття фати. Зазвичай з гостей вибирається молода пара і вони стають як би «нареченим» і «нареченою». Дівчині, передбачуваній молодій, надягають фату, зняту із справжньої нареченої, і бутоньєрку нареченого надягають уявному нареченому.

Так от, з фатою і бутоньєркою розлучатися не можна! На цей випадок і придумали кидати альтернативний букет. Фата і бутоньєрка зберігаються удома як сімейна реліквія, і коли народжується в сім’ї первісток, фатою, наприклад, накривають малюка, коли він хворіє, або вішають над його ліжечком від зглазу.

22. Готуючи молодятам ліжко в першу шлюбну ніч (це може зробити близька заміжня родичка), подушки укладають так, щоб стикалися розрізи наволочок. До дружного життя.

За мотивами

Читаємо далі:

• Весільні прикмети на щастя (p.1)
• Прикмети по-єгиптянськи
• Заручини по-українськи
• Заручини по-англійськи
• Святе місце Чорногорії

(усього голосів: 3, оцінка: 5 з 5)

Заручини влаштовують або після або до сватання разом з оглядинами, запрошуючи усіх гостей нареченої та нареченого. Обряд проходить у тій же послідовності, що й сватання: приходять старости, починаютьсвоє оповідання, але з іншими доповненнями. Молода ж виносить знову рушники і перев’язувала ними сватів та молодого, дарувала дарунки.

Слала зоря до місяця:
О, місяцю-товаришу,
Не заходь ти раніщ мене;
Зайдемо обоє разом,
Зрадується звір у полі,
Зрадується гість у дорозі!
Слала Маруся до Михайла:
— Ой Михайло, мій суджений,
Не сідай ти на посаду,
На посаду раніш мене;
Сядемо обоє разом,
Звеселимо ми два двора:
Ой перший двір — батька твого,
А другий двір — батька мого.

А от на Донбасі цей процес має назву «рукобиття» або «могарич», на який кликали в першу чергу хрещених. Це дійство відбувалося у хаті молодої.

Показували «молоду» — садили якусь чужу жінку, а молдий повинен був впізнати, це його наречена чи ні. А потім вже виводили саму молоду.

Староста з боку молодої, найчастіше її дядько, пропонував молодим взятися за кінці рушника, сам брався за його середину і вів молодих на посад — найпочесніше в хаті місце — на покуть. Після цього накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував рушником. З цього моменту починали співати:

Ой добре, добре буде, моя мати,
Моє сватання пити,
Та не добре буде, моя мати,
Моє ділечко робити.

Після того частування, що проходить у супроводі чисельних пісень, молодих виводять із-за столу за хустку для участі в танцях. Після танців молоді вертаються до столу і починають обмін подарунками. Молода всіх присутніх обдаровує хустками або сорочками (які сама і вишила!).

Так завершуються заручини, після яких запрошують усіх на розглядини, щоб подивится, як живе молодий, чи заможний, скільки хліба та худоби має. Іноді сім’я молодого вдавалася до хитрощів — позичали у сусідів худобу, щоб здатися більш заможними.

Читаємо далі:

• Благословення молодих
• Плетіння гільця
• Хтось знає щось про змовини?
• Українські традиції. Діалоги сватів
• Українське сватання

(усього голосів: 3, оцінка: 4 з 5)

Серед статей про босоніжки, весільні приколи, аксесуари і знову босоніжки я геть забула про вічне — про наше традиційне українське весілля. А вічне воно лише тому, бо виправдало себе часом, до нього повертаються й досі і бо воно українське, а значить: найпотаємніше, найнаближеніше до природи нашого краю, найінтимніше, немов тихий плескіт нічної води із сяйвом місяця…

Але про красу української ночі вже написано (і не мною), тож переходимо ближче до теми: чи знаєте ви, що вінчання у церкві ще не дозволяло одруженим жити разом? І це незважаючи на той факт, що церковний синод мав видавати спеціальний указ, по якому молоді після вінчання у церкві могли жити разом! Тож чи був таким уж набожним наш народ? Тому з часом стали святкувати вінчання і весілля разом і тривало святкування три дні. У неділю — весілля і шлюб, в понеділок — придане, а у вівторок — переселення.

У неділю відбувалися основні обряди та ритуали: розплітання коси, приїзд молодого, викуп нареченої, шлюб у церкві, посад, знімання вінка, прощання з рідими, розділ короваю та інші.

Для кращого розуміння усіх традицій, нижче я подам декілька українських традиційних “сленгів”, тобто слів, які зараз практично не використовуються, але збереглися у народному фольклорі і статтях, присвячених йому.

Верч — весільний обрядовий хліб, різновид колача, лежня. Готували його на Поліссі. Слугував здебільшого для обміну між весільними родинами: молодий привозив В. для тещі, а молода — для свекрухи. Форма його була овальною, як і в лежня, однак прикрасами зверху він оздоблювався рідко.

Дивень — обрядовий хліб, аналогічний за своїм ритуальним призначенням колачеві. Його виробляли найчастіше з плетінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з’єднували, щоб утворилося замкнене коло. Д. прикрашали очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, а зверху чіпляли квітку з жита, калини, квітів (живих або штучних). Цей хліб здебільшого характерний для Півдня, частково — Полтавщини й Слобожанщини. У деяких районах для Д. взагалі не випікали хлібинку, а обмежувалися гілочками, запеченими на спеціальних рогачиках і прикрашеними стрічками, квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через Д. молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Коли печуть Д., загадують, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо Д. удається, то й життя має бути щасливим. Садячи його у піч, примовляють: Світи, жар, у печі ясно, печись, дивень, красно: гостям — на велике диво, молодим — на щастя, на долю, на свою родину. Печись, дивень, не схились, не пригори, молодім серця та й не зсуши!

Колач — обрядовий хліб. На весіллях, крім короваю, пекли й інше печиво, серед якого К. посідав не останнє місце. Виготовляли його із вчиненого тіста, як правило, плетеним з трьох-чотирьох качалочок. К. були завернуті у великий овал, нерідко з діркою посередині. Робили й маленькі К. розміром з кулак. На півдні Поділля, Буковині, у Карпатах К. виконували функцію короваю, і їх там випікали багато — для обдарування на застіллі, для почесних батьків, для обміну між родами, для даровизни тощо. У тих районах, де випікали коровай, К. мали допоміжні, менш престижні функції: ними обмінювалися роди, маленькими К. запрошували на весілля; великі дарували на перезві. Аналогічні функції на Півдні виконував дивень, на Поліссі — верч, на Полтавщині та Слобожанщині — лежень. На Херсонщині молода крізь дірку в К. дивилася на молодого, коли він приходив забирати її до себе. К. пекли і на хрестини (Поділля, Карпати), на Паску та Різдво.

Лежень — весільний обрядовий хліб, різновид колача. Проте Л. робили завжди овальним та великим — як із плетінки, так і з цілої довгастої хлібини. Зверху, подібно до короваю, прикрашали оздобами з тіста. Л. возили молоді до нової родини: молодий — для тещі, молода — для свекрухи. Ділили його на другий день весілля, а доти він лежав на столі перед молодими, чекаючи своєї долі (звідти, мабуть, і його назва). Л. найбільш характерний для Лівобережної України, частково для Півдня.

Шишки — весільне обрядове печиво, яке випікали з коровайного тіста. Розкачували смугу тіста й робили з одного боку насічки, зубці. Потім стрічку згортали, перевертали зубцями догори й «підперізували» качалочкою з тіста. Це й були Ш. Виготовляли їх і в інший спосіб — маленькими плетінками на зразок колачиків, у формі пташок чи булочок. Ш. оздоблювали коровай і лежень; ними дарували на застіллі гостей, яким не вистачало короваю, коровайниць, весільну челядь; ними запрошували на весілля. Ш. були чи не єдиною подякою молодої та молодого своїм дружкам і боярам. Отож, ідучи на весілля, гості несли з собою хліб, а верталися зі шматком короваю або Ш.

Терміни запозичено звідси

Читаємо далі:

• Особливості заручин
• Плетіння гільця
• Сватання на Слобожанщині
• Весільні прикмети на щастя (p.2)

(усього голосів: 5, оцінка: 3.8 з 5)